Вінничани протягом декількох поколінь пишаються своїм зеленим оазисом у самому центрі міста, що є прекрасним місцем відпочинку і розваг. Наш улюблений Центральний міський парк ім. Миколи Леонтовича заснували на сорока гектарах дубово-грабового лісу, який відмежовував західну околицю тогочасної Вінниці від земель магнатів Грохольських (П'ятничани), а також межував з ділянкою римо-католицького цвинтаря і смужкою садиб.
З історії та таємниць центрального парку.
Кожна із вхідних сторін парку – із заходу чи сходу, півночі чи півдня мають свою історію, пов´язану з легендами:
Так, на перехресті Літинського шляху і дороги через калічанський яр біля дуба-велетня знаходилась корчма Лейби Сруля, яка виконувала крім споювання подорожніх, важливу функцію митниці. Спочатку базарували на Єрусалимці, потім на Заваллі. Врешті Єрусалимку з її базаром і ремісниками переселили на Калічу.З далекої давнини донеслось, що в калічанському яру відбувалася запекла битва козаків з поляками. Багато люду було покалічено, тому і назвали лісовий яр «калічею».
На початку XIX століття ця земля не належала до міської громади, продовжуючи переходити з рук в руки приватних власників через складні спадково-комерційні зв’язки, так що імена всіх їх історія і не запам’ятала.
Пройдуть десятиліття і черговий господар земельної ділянки в п’ять гектарів на західній околиці Вінниці в середині ХІХ століття знайде цікавий підхід до комерційного її використання з мінімальними капітальними вкладенями – магнат Карлович використає природній гай для облаштування Літнього саду для відпочинку та розваг поважної публіки з влаштуванням атракціонів та побудовою театру, підмостки якого були частими свідками тріумфу трупи українського драматурга Панаса Саксаганського (1859 – 1940).
Фактично в приватній власності Літній сад Карловича знаходився до більшовицького перевороту та захоплення влади на Вінничині в 1920-ому більшовиками, які оголосили всю приватну власність на українських теренах своїм надбанням під прикриттям красивого слова «експропріація». Півтора десятиліття про зелену перлину і думати забули.Такий стан речей зберігався до 1936-ого, коли радянська влада оголосила колишній сад Парком культури та відпочинку з присвоєнням «за запитом народу» йому ім’я російського письменника Максима Горького.
Східний кордон парку набув сумної слави. Саме з ним пов'язана трагічна історія - у дворі будинку НКВС, який межував з парком, відбувалися масові розстріли радянських громадян в 1937-1938 рр.
З пекла Другої світової війни стародавня вінницька зелена перлина вийшла геть понівеченою, хоча вже 24 січня 1945 року відновила свою роботу. Для її відбудови радянська влада надає парку статус «народного будівництва», залучаючи щодня до двох тисяч містян для безоплатних робіт з відривом від основної роботи. Головним архітектором розбудови 1946 – 1947 років виступав Костянтин Бірюков.
Так, на перехресті Літинського шляху і дороги через калічанський яр біля дуба-велетня знаходилась корчма Лейби Сруля, яка виконувала крім споювання подорожніх, важливу функцію митниці. Спочатку базарували на Єрусалимці, потім на Заваллі. Врешті Єрусалимку з її базаром і ремісниками переселили на Калічу.З далекої давнини донеслось, що в калічанському яру відбувалася запекла битва козаків з поляками. Багато люду було покалічено, тому і назвали лісовий яр «калічею».
На початку XIX століття ця земля не належала до міської громади, продовжуючи переходити з рук в руки приватних власників через складні спадково-комерційні зв’язки, так що імена всіх їх історія і не запам’ятала.
Пройдуть десятиліття і черговий господар земельної ділянки в п’ять гектарів на західній околиці Вінниці в середині ХІХ століття знайде цікавий підхід до комерційного її використання з мінімальними капітальними вкладенями – магнат Карлович використає природній гай для облаштування Літнього саду для відпочинку та розваг поважної публіки з влаштуванням атракціонів та побудовою театру, підмостки якого були частими свідками тріумфу трупи українського драматурга Панаса Саксаганського (1859 – 1940).
Фактично в приватній власності Літній сад Карловича знаходився до більшовицького перевороту та захоплення влади на Вінничині в 1920-ому більшовиками, які оголосили всю приватну власність на українських теренах своїм надбанням під прикриттям красивого слова «експропріація». Півтора десятиліття про зелену перлину і думати забули.Такий стан речей зберігався до 1936-ого, коли радянська влада оголосила колишній сад Парком культури та відпочинку з присвоєнням «за запитом народу» йому ім’я російського письменника Максима Горького.
Східний кордон парку набув сумної слави. Саме з ним пов'язана трагічна історія - у дворі будинку НКВС, який межував з парком, відбувалися масові розстріли радянських громадян в 1937-1938 рр.
З пекла Другої світової війни стародавня вінницька зелена перлина вийшла геть понівеченою, хоча вже 24 січня 1945 року відновила свою роботу. Для її відбудови радянська влада надає парку статус «народного будівництва», залучаючи щодня до двох тисяч містян для безоплатних робіт з відривом від основної роботи. Головним архітектором розбудови 1946 – 1947 років виступав Костянтин Бірюков.
За його ж проектом протягом наступних двох десятиліть в парку з’явилися Літній театр на три тисячі місць, виставковий павільйон, лекторій, бібліотеку з читальнею, стадіон та ігрові майданчики для дітей. Вінцем цієї радянської пишності стала арка центрального входу, зведена в 1967 – 1968 РБУ-1 «Облрембудтрест» (керівник В.Т. Блащук) за проектом Р.Р. Мархеля та В.В. Горбатого.
А в 1959-ому парку було надано статус методичного центру чотирьох областей з назвою «Центральний» та сорока різноманітними об’єктами дозвілля, що стало причиною взяття його під охорону Держкомприроди.
Останні десятиліття ХХ століття стали новою віхою перетворенні парку – новий Літний театр на дві тисячі місць (1986), збільшення площі до сорока гектарів, нові види флори, штучний став біля арки центрального входу. Тому нове, трете, тисячоліття вже під прапорами оновленої української незалежності стрів у доволі не поганому стані. І зараз тільки покращується рік від року новими сучасними об’єктами.
А в 1959-ому парку було надано статус методичного центру чотирьох областей з назвою «Центральний» та сорока різноманітними об’єктами дозвілля, що стало причиною взяття його під охорону Держкомприроди.
Останні десятиліття ХХ століття стали новою віхою перетворенні парку – новий Літний театр на дві тисячі місць (1986), збільшення площі до сорока гектарів, нові види флори, штучний став біля арки центрального входу. Тому нове, трете, тисячоліття вже під прапорами оновленої української незалежності стрів у доволі не поганому стані. І зараз тільки покращується рік від року новими сучасними об’єктами.
Коментарі
Дописати коментар